Вихідні у Затоці: шлях автостопера та ніч у наметі

Вихідних у літі багато. І втрачати дорогоцінні теплі деньки серед асфальтових монументів чи, в найкращому випадку, на міських пляжах, ой як не хочеться. Інша справа море! Але відразу постають питання: «де на курорті жити? та як до нього добиратися?». Пошук житла, витрата коштів на його оренду, а за відсутності машини,  довжезні черги у з/д каси та жадібні обличчя перекупщиків – притупляють мандрівні настрої. Виходить, клопоту більше, ніж самого відпочинку. Проте цих проблем можна легко позбутися: замість залізної дороги поїхати автостопом, замість оренди житла – зупинитися у власному наметі. Щоб не бути голослівними, такий тур «вихідного дня» ми випробували на собі.

Ловися машинка велика та маленька

Головний принцип автостопу – взаємовигідні умови для стопера та водія. За безкоштовний проїзд мандрівник рятує водія від дорожньої нудьги: розважає розмовами, анекдотами чи піснями (хоча при сумнівних вокальних даних співом краще не зловживати). Зрозуміло, що спати в машині не прийнято. У цілях безпеки бувалі стопери радять гальмувати попутчиків у світлий час доби, а на ніч – запастися світловідбиваючими смужками. Вдягтися слід якнайяскравіше та у «пристойний» наряд – на дорозі, як і всюди, зустрічають по одежині. Стопити краще в тих містах, де автомобілі збавляють швидкість: біля постів ДАЇ, заправок, перехресть. Існують і певні етичні правила: автостопер, що першим зайняв місце на дорозі, голосує попереду. Інші встають позаду на відстані 300-400 метрів – така собі «жива» черга.

 Оскільки автостоп дозволяє суттєво економити гроші, останні два роки такий вид мандрування став ще популярнішим. Тепер в лавах стоперів не тільки студенти-романтики, а і багато офісних працівників. Наприклад, я відправилась у мандрівку зі своїм другом – продукт-менеджером автомобільного холдінгу.

  Наш автостоперський дебют відбувся близько восьмої вечора в смт Глеваха (початок Одеської траси). Перші п’ять хвилин не  покидало відчуття скутості, немов стоїш на сцені, але в смак ввійшли швидко. Фурам ми посміхались особливо старанно. А для підсилювання ефекту – демонстрували табличку з написом «Хочу на море» та співали Кінчевську «Трассу Е-95». Звісно хотілося проїхатися саме автопоїздом: відчути романтику далекобійної професії, подивитися з височенної кабіни на крихітні легковички. Але фури, як і інші машини, проїжджали повз.  Нам вже здавалося, що автостопу не існує, як раптом зупинилася ГАЗелька.  Звали водія-добродія Анатолієм. Разом з ним в машині перебувала копчена рибка, аромат якої, до речі, ще довго йшов від наших рюкзаків. В дорозі Анатолій намагався пригостити нас їжею. Як головний механік цукрового заводу у минулому, охоче поділився технологією  виробництва цукру. До Одеси ми прибули о 5-й годині ранку, де і розпрощалися з привітним водієм. 

Ах, Одеса – жемчужна у моря?

При в’їзді у місто нам зустрівся вкрай цікавий персонаж, що у нього наш водій розпитував дорогу. Таксист, габаритний чолов’яга з колоритним одеським акцентом, погодився показати шлях за скромну винагороду – 30 грн. Ми довго кружляли по Одесі, допоки таксист не вказав на якийсь будинок, забрав свою винагороду та швидко зник. Проте адреса, що її розшукував Анатолій, була зовсім в іншому боці, і на пошуки довелося витратити ще пів години. До речі, той самий таксист на наше питання, як з Одеси добратися до Затоки, ліниво відповів: «Пиз…те 10 км назад и найдете поворот на Затоку!».

 Взагалі, одесити дуже привітні люди. Наприклад, на запитання, як пройти до моря, всі вони ввічливо та докладно відповідають. Ось тільки напрямки показують геть суперечливі.  

Чорноморська Домінікана

До Кароліно-Бугаз (Ліманський територіальний район пгт Затока) ми добиралися на маршрутці. Більш цікавою, дешевою та «автостоперською» здавалася електричка, але втрачати дві години в її очікуванні зовсім не хотілося. Дорогою ми милувалися зеленими луками з червоними вкрапленнями макових бутонів,  по чудернацькі вигнутими лозами  винограду. Все ж таки початок літа – гарний час: природа ще не втомилася від палючого сонця, туристи не встигли завалити околиці відходами власної життєдіяльності.

 Координатами місця, до якого ми прямували, поділився на Інтернет-форумі щедрий турист. Але зображену на роздруківці з Wikimapia місцевість, не впізнавали навіть аборигени. Проте вказали, в якому напрямку  море – його ми і трималися. Перейшли залізну колію. Далі дорога йшла повз похмурий бетонний паркан. Під ногами було суцільне глиняне місиво та величезні калюжі. А з правого боку височили два занедбаних хмарочоса радянських часів. Як ми дізналися потім, ці сірі монументи виявились давно занедбаними навчально-дослідницькими інститутами. І саме вони були зображені на нашій мапі поруч з містом для намету. Коли ноги практично не підіймалися із-зі кілограмів налиплого до взуття бруду, і думка про море здавалася химерною, –  ми вийшли на пляж…

 Була восьма година ранку. Спокійна водна гладь красувалася всіма відтінками блакиті і зливалася з небом без лінії горизонту. Відчуття було таке, що риболовецькі судна пливуть  у повітрі.  Багатокілометрова піщана смуга, здавалося ніколи не була відвідана людиною, хоч в 300 метрах від нас бачились обриси облаштованого пляжу.  В один момент ми забули про спаплюжене взуття та з розбігу занурилися в чисту солону воду!

 Свій намет ми розбили в трьох метрах від моря. Впевнена, що такою близькістю до води не може похвастатися жоден пансіонат на Чорноморському узбережжі. Згодом пляж перестав бути таким вже диким, але і перевантаженим його теж не назвеш. Біля нашого намету, як правило, відпочивали ті, хто загострено сприймають сміття та гомін навколо себе чи бажають засмагнути без купальника.

 Разом з відпочивальниками з’явилися і дельфіни. Пливли вони хаотичною групою. Ефектно виринали з води та охоче підпливали до курортників. Мій знайомий одесит розповів, як можна покататися на цих доброзичливих створіннях. Треба постукати по воді мідним предметом, а коли дельфін підпливе якнайближче – розіграти втрату свідомості.

 По полудні, коли сонце світило особливо яскраво, здавалося, що пісок зовсім білий. Не вистачало тільки пальм, нахилених над водою. А в іншому –  точнісінько Домініканський пляж.

 «Засинали ми під лагідне шепотіння прибою. З води виринув багряний диск. Потроху він жовтів та підіймався над водою, а по хвилястому морю розкинувся сяючий місячний шлях.  На чорному простирадлі  південного неба розсипалися мільйони зірок…» – ось така художня проза вийшла у мене вночі. Та скажіть мені, хіба може якийсь з готелів похвастатися отакими декораціями?

Ложка дьогтю

На бочку красот української природи завжди знайдеться ложка людського безкультур’я. Хоча у випадку з Чорноморськими курортами  – це не ложка, а величезний черпак. 

Найближчою до нас залізничною станцією виявилась «Ліманська». Місцевість являла собою скупчення садиб, пансіонатів та баз відпочинку. Деякі з них, особливо ті, що знаходилися на «1-й лінії», виглядали досить привабливо. Інші нагадували про радянське минуле, поганий смак та відсутність коштів на реконструкцію. Доповнювали картину купи сміття, заржавілі паркани та розмиті дороги. Ні квітучих клумб, ні мальовничих алей, ні декоративних ліхтарів ми тут не побачили. Не довелося нам зустріти і громадських туалетів. Якщо відвідало бажання полегшити «душу» – біжи до місця проживання чи найближчих кущів.

 В місцевому магазині нам всунули консерву, строк зберігання якої сплинув вже як два роки. Коли ж ми повернули її назад, продавщиця як ні в чому не бувало знов виставила зіпсований продукт на прилавок. А ось, що дійсно варто придбати в цих краях –  це місцеве вино. Адже клімат Одещині ідеально підходить для виготовлення найкращих сортів цього напою. Крім 

того, унікальні ґрунти регіону, забезпечують здоровий розвиток коріння виноградних лоз. Купити вино можна на ринку чи  у місцевих дачників. Але спочатку краще гарненько продегустувати винний асортимент. По-перше, так можна впевнитися у якості напою та вибрати те, що найбільш відповідає вашим вподобанням. А по-друге –  просто отримати насолоду від самого процесу куштування.

Розважають курортників бари з сумнівною якістю, але з веселими назвами. Наприклад, бар «Веселі сіські». Зустрілася нам і «Колиба». Хоча від справжньої карпатської колиби у цього закладу лише назва, в іншому –  сарай-сараєм. Біля шостої вечора в одному з ресторанів нам довелося почути живий спів. Але надмірна гучність в поєднанні з кабацьким репертуаром нашому травленню тільки заважали.

 Ось такий цивілізований курорт. Для того, щоб не паплюжити естетичну насолоду від прекрасних морських пейзажів,  пляж ми покидали за крайньої необхідності.  І ще раз переконалися: відпочинок з наметом, подалі від скупчення людей та будівель, є найбільш оптимальним для цієї місцевості. А море – прекрасне! І навіть два дні поруч з ним дарують щастя, сили та емоціональний заряд на увесь наступний тиждень.